Який він кумедний, мій бог… Мені видається, що навіть не доріс він до усвідомлення, ким є. Звісна річ, він відчуває, яку непомірну владу має наді мною (бо ж ні у кого, крім мене, не влучають його блискавки). Проте наївна його душа не дає запідозрити мене у поклонінні.

Німба мій божок не носить. Немає у нього й посоха і усіх тих штук, з якими звикли мати справу старі, усім знайомі божества. Одежа його не сяє. Ба! Вона навіть не біла. Мій божок вбирається щодня у звичайну шкільну форму. Темно-синя маринарка і спідничка чи штанці…

Волосся у мого бога темне та хвилясте. Раніше щоранку мама заплітала його у коси, або ж стягувала у два симпатичні вузлики на потилиці. Але чомусь небо вирішило, що богам не потрібні мами, і тепер нікому зачісувати моє боженятко. Сусідка зрізала неслухняні кучері до плечей. Але це пусте – адже ви знаєте, що богам личать будь-які зачіски!

Бувало, я приносив свіжі букети й залишав під його дверима. Квіти лежали незрушені довго-довго, аж поки не чахнули. Двірничка забирала їх разом зі сміттям. Спершу мені було прикро, та потім я помітив зів’ялі квіти біля церкви, і втішився думкою, що й інші боги ніколи не забирають квітів.

Мій божок посміхається перехожим… Перехожі посміхаються божкові… Та раптом, за крок від мене, посмішка зникає. Блискучі очі дивляться простісінько мені в душу. Мить - і тікають… Не можуть іще зрозуміти того, що побачили, сердяться. Супиться мій божок, і у серце моє знову б’є блискавиця. Відвертаюсь і йду в інший бік, щоб не бентежити.

Що може зробити для мене чотирнадцятилітній тонконогий божок, що так палко молюсь я до нього? Він іще не навчений слуханню молитов, не те що відповідям на них! Знову запитує, що мені від нього потрібно… Знову ми мовчимо у слухавку… А що я скажу? Мені нічого особливо й не треба…

Знати, що живе на світі мій бог і що у школі у нього самі лише «відмінно» й «добре»… Що ніхто не ображає мого маленького кумира, і він і надалі посміхається перехожим… Що кучерики потроху підростають, і скоро їх знову можна буде заплести у кіски…

«Не дзвоніть» чую і більше не дзвоню. «Не приходьте, не дивіться, не питайте» - мій вередливий божок метає іще одну блискавицю. Не приходжу, не дивлюсь, не питаю. Посміхаюсь і маскую своє поранення.

Більше не приношу квітів. Більше не спиняю на вулиці… На дощ рубці від блискавиць, буває, ниють. Але ж не подумайте, що я скаржусь. Моєму богові тільки чотирнадцять, і хтозна, чи не закінчаться завтра блискавиці…